Розкажіть трохи про себе та свій військовий шлях
До повномасштабного вторгнення я вже служив за контрактом. До війська долучився у 2016 році, одразу після завершення навчання, коли мені було двадцять років. Якщо чесно, армія була моєю стихією — я почувався там як риба у воді. Мене завжди приваблювали структура військової справи, відповідальність, складні завдання та постійний розвиток.
Озираючись назад, розумію, що готувався до цього шляху ще раніше. Коли почалася війна у 2014 році, мені було сімнадцять. Тоді це була радше внутрішня, підсвідома підготовка. Але рішення служити було абсолютно свідомим.
За понад сім років служби виконував бойові завдання на Київщині, Півночі України, у Донецькій та Луганській областях.
Що найбільше запам’яталося з бойового досвіду?
Напевно, найсильніше вплинула не якась одна подія, а сам досвід війни загалом.
Війна дуже швидко вчить простій істині: у критичній ситуації ти не піднімаєшся до рівня своїх очікувань, а опускаєшся до рівня своєї підготовки. Саме тому особливу цінність мають надійні побратими та власна готовність до викликів.
Також дуже вражає різниця між тим, що бачиш у медіа, і тим, що відбувається насправді. Між цими двома реальностями часто лежить величезна прірва.
"Є момент, коли ти виходиш із війни фізично, але війна не виходить із тебе."
Як війна змінила Ваше бачення життя?
Кардинально.
Тепер є чітке розуміння, що руху назад уже немає. Є момент, коли ти виходиш із війни фізично, але війна не виходить із тебе.
Проблема в тому, що майже ніхто не пояснює, як жити в цивільному світі з головою, яка звикла до зовсім іншої реальності. Для більшості людей твоє повернення виглядає просто: «Ти вдома, живий — значить усе позаду». Але це не так.
Іноді ловлю себе на думці, що мені легше знайти спільну мову з людьми, які бачили смерть, ніж із найближчим цивільним оточенням. Війна забирає страх смерті, але разом із ним часто забирає й смак звичайного життя. Повернення до мирного життя іноді нагадує перегляд фільму про чуже життя, у якому ти опинився статистом.
Це два різні світи з різними цінностями. І саме з цим доводиться вчитися жити.
Коли стало зрозуміло, що потрібна допомога фахівця?
Довгий час я намагався впоратися самостійно.
Жив у режимі виживання. Пережиті події залишили свій слід: безсоння, постійна внутрішня напруга, тривога без очевидних причин, апатія. Було відчуття, ніби всередині знаходиться порохова бочка.
Я звернувся по допомогу лише на шостому році служби. Це був перший досвід роботи з психологом у моєму житті. До того часу здавалося, що можна витримати все силою волі. Але коли вже нічого не допомагало, зрозумів, що настав час звернутися до фахівців.
Як Ви потрапили на терапію до Оксани Осадчої?
Скажу чесно: Оксана була далеко не першим фахівцем, до якого я звертався. Пошук був довгим.
Але саме вона стала першим спеціалістом, з яким я відчув, що робота дійсно рухається вперед.
Для мене важливими стали структурованість підходу, уважність до деталей та відсутність так званої «професійної сліпоти», коли спеціаліст бачить лише шаблон, а не людину перед собою.
Вона була дуже уважною під час роботи, чутливою до нюансів і водночас чіткою у своїй професійній позиції. Саме це допомогло мені довіритися процесу.
Що змінилося після початку роботи?
Я став спокійнішим і більш розсудливим. Наскільки це можливо, стабілізувалися стосунки з близькими людьми.
Звісно, роботи ще багато. Але тепер я бачу напрямок руху і розумію, що відновлення — це процес, а не одноразова подія.
"Відновлення — це процес, а не одноразова подія."
Що б Ви хотіли сказати іншим військовим і ветеранам?
Не бійтеся говорити про те, що вас турбує.
Якщо вам здається, що щось не так — найімовірніше, вам не здається. Це не слабкість і не вигадана проблема. Це досвід, який став частиною вас, і з ним потрібно працювати.
На мою думку, повного повернення до того, ким ти був до війни, не існує. Але можна навчитися жити з цим досвідом, інтегрувати його у своє життя і не дозволити йому керувати ним.